Розповів брат.
Ще до армії на початку 90-х він познайомився з дівчиною. Після вечірньої прогулянки вона залишила йому адресу, де проживає, так як стаціонарного телефону у неї не було.
На наступний вечір брат вирішив зайти до неї і знову запросити на прогулянку, проте дівчата вдома не виявилося, зате на порозі його зустрів гостинний батько:
— Та ти не соромся, заходь. Чай поп’ємо, там як раз доня намалюється.

Перше, що кинулося в очі — адовое кількість тарганів. Вони були скрізь. По три-чотири штуки на квадратний метр будь-якій поверхні: стіни, стеля, меблі. Але відмовитись було вже незручно, зайшов все-таки.

Просидів десь з годину, коли на вулиці стало темніти, батько не витримав.
— Ходімо, — каже, — шукати. А то так і до ранку можна просидіти, прочекати.

І ось удвох з братом пішли вони в невідомому напрямку шукати дівчину. Зайшли в приватний сектор. Батько зупинився біля якогось тину й каже:
— Стій тут, зараз я гляну… — і перемахнув через паркан.
Хвилин 5-7 брат простояв біля паркану, не розуміючи, нафіга він підписався на такий вечір — треба було відразу розгортатися, коли дізнався, що дівчини немає вдома. І тут голос баті:
— Тримай!
З-за паркану показалися дві руки з відром. Брат перехопив ручку відра і потягнув на себе. У відрі виявилися щільно утрамбовані кури зі згорнутими шиями, ще теплі і деякі шевелящиеся.
— Шкода мішка не знайшов, — з нотками смутку сказав батько дівчини, після того, як знову опинився по цей бік паркану, — там такий паця хороший був, довелося залишити.
Гаразд. Біжи додому, скажу доні, що ти заходив. Як тебе звати?

Дівчину брат так більше і не зустрічав.

(Переглянуто 2 983 раз, 1 переглядів)