Світлофор перед перехрестям. Там частенько скупчується невелика » пробка».
Ось їду я потихеньку в середньому ряду, нікого не чіпаю, нікому не заважаю … Під’їжджаю до світлофора там вже зібралося з десяток машин. Сиджу, чекаю зеленого. Ззаду один перець заморгав поворотником — вирішив перебудуватися з ряду в ряд. А мені що, шкода чи що? Дай, думаю, протягну трохи вперед, тоді якраз у людини вивернути вийде.
Рушаю потихеньку.
І тут як чортик з табакерки вистрибує хлопчина, який користуючись цією міні – пробкою, бігає і суне у відкриті вікна маленькі прапорці, і записки типу «я глухонімий від народження, але у мене є шанс…»
Ну не чекала я. Швидкості майже не було, я звичайно встигла зупинитися. Але від думки, що я тільки що ледь не переїхала живої людини, від образи, від обурення, від надлишку емоцій я кааааак ляснула долонею по клаксону!
Цього » глухонімого» просто підкинуло від несподіваного різкого звуку, він впустив свої прапорці і вилаявся матом.
Через дві секунди з сусідніх машин було чути регіт, а через п’ять секунд почали сигналити ще кілька машин навколо.
Хлопець, згріб своє барахло і дуже швидко втік.
Хотілося б сказати, » і з тих пір я його там не бачила», але немає. Через кілька днів з тим же виставою все той же артист виступав.
Мораль: » не подавайте жебракам»
